Інформаційна армія, військові облігації і менторінг з Java. Інтерв’ю з українським програмістом в умовах війни

Як можу допомогти своїй країні? Це питання задає собі кожний громадянин України з 24 лютого. Після того, як моя родина виїхала з країни, а я оселився в одному з західним міст України, намагаюся відновити роботу та робити все, що можу для нашого народу. Триматись разом та підтримувати зв’язок з близькими – це мій спосіб боротьби з сумом.

Василь Малік
Senior Java Developer and Team Lead of the Java Content Department at CodeGym.

Його команда створює нові освітні матеріали (лекції, завдання, анкети, проекти) і покращує вже існуючі, більше того, робить все, що пов’язано з інтеракцією користувача з сервером під час навчання (крім фронтедну). Крім того до його спеціалізації також входить робота з базами даних, займається запитами аналітикою, тюнінгом та інш. 

Залишити дім

Моя історія починається досить типово для українців: 24 лютого мі прокинулись від звуків вибухів. Спочатку не зрозуміли, що відбувається. А пізніше почали вирішувати, що робити далі. Через вікно ми бачили як наші сусіди покидали дім з речами та валізами, а інші поспішали у метро. 

Кілька годин ми з дружиною сперечались, що робити далі. Вона хотіла залишитись, а хотів забрати її та дітей і відвести подалі від загрози. Невдовзі я згадав про наш старий автомобіль, який 6 років стояв на паркінгу (маленький Chery QQ). Весь цей час на ньому рідко хто їздив, але з рештою я вирішив його “реанімувати” і, на щастя, вийшло! Ми спакували валізи, винесли всі речі в машину та виїхали. Це був вечір 24 лютого. 

Я дуже хвилювався через технічний стан машини. Крім цього теж мене хвилювала відсутність практики водіння протягом останніх 2-х років. Тому доводилось обирати маленькі дороги, якими мало хто їздить (теж з огляду на безпеку родини). Ми їхали 15 годин і бачили по дорозі велику кількість машин з перебитими шинами та серйозними пошкодженнями. Але на щастя ми не потрапили в аварії і спокійно доїхали до сільської місцевості у Чернівецькій області. 

Ми вирішили, що моя моя жінка з дітьми перейдуть кордон. Спочатку ми поїхали на кордон з Молдовою, але вже на під’їзді включилася повітряна тривога, що нас дуже налякало і ми повернулись. Другою спробою був кордон з Румунією. Ми зіткнулись з великою чергою (десь 5 км) автомобілів, тому залишили машину, забрали дітей та речі і пішли до переходу кордону пішки. На кордоні я попрощався з родиною, не розуміючи навіть, коли зможу побачити їх наступного разу…  

Oferty pracy z

Робота “як завжди”

2-го березня ми з братом переїхали у Чернівці, його родина також залишила Україну. Ми зареєструвались у місцевому органі самоврядування як внутрішньо переміщені особи і також пішли до місцевого військомату, щоб стати на облік. Якщо чесно, це досі не вкладається у голові – ми зовсім не мали військового досвіду, навіть не уявляю, що якби нам довелося їхати на передову? Однак у військоматі нам сказали, що зараз армія нас не потребує, тому нам слід чекати на подальші інструкції.

З того часу пройшло два з половиною місяці. Як зараз виглядає моє життя у Чернівцях? Часом ми чуємо повітряну тривогу і мали б ховатись у бомбосховищі. Проте ми живемо у приватному будинку, тому замість бомбосховища йдемо до кімнати у центрі будинку. Як і всі українці слідуємо правилу “двох стін”. 

Зараз вже набагато рідше чуємо сирени, в Києві ситуація також стабілізувалась, тому невдовзі поїдемо туди. 

Важко було працювати як до цього. Повітряні тривоги, постійна небезпека та нерозуміння ситуації, до того ж мій психічний стан ускладнювали роботу. Звісно теж впливало й те, що моя родина виїхала, я не міг не хвилюватись та не сумувати за дружиною та дітьми. Зараз, коли отримую їхні фото, я бачу як швидко вони ростуть і як змінились з того часу, як ми бачились в Україні. Ми і далі не знаємо,що нас чекає. 

У перші кілька тижнів після переїзду до Чернівців моя продуктивність помітно знизилась. Мої колеги з роботи були у різних містах – деякі залишились в Україні, хтось виїхав. Важко було сконцентруватись, не завжди теж було легко налагодити контакт з усіма. Однак всі ми розуміли, що у той час важливо було утримувати компанію на плаву: ми були потрібні економіці держави і нашим родинам. Ми вирішили відмінити усі онлайн зустрічі на перші 2 тижні, а після повернулись до нормального графіку роботи і поновили регулярні коли. 

Коли я нарешті прийняв цю жахливу реальність (яка означала, що ми не можемо передбачити кінець війни), моя продуктивність почала зростати. Так само читаю новини, але намагаюсь регулювати час, який витрачаю на це. Це допомагає мені адаптуватись до реальності. 

Волонтерство та менторінг 

Крім фул-тайм роботи, я також долучився до “ІТ армії України”, У нас є канал в телеграмі, де ми щоденно отримуємо інструкції. Метою цього проекту є атака конкретних обраних російських сайтів, що ускладнює життя агресору і уповільнює його економіку. За допомогою самостійно написаного додатку я здійснюю DDOS-атаки на їхні портали. Судячи зі статистики VPN, використано вже понад 38 гб руху. Трудно сказати, скільки це атак, але думаю, що принаймні кілька мільйонів. Впродовж перших кількох тижнів за один день я міг постійно переключатись між роботою та завданнями ІТ армії (не міг цього робити одночасно, тому що для тих завдань потрібні декілька різних VPNів). А зараз займаюся завданнями ІТ армії головним чином на вихідних.

Я також думаю про те, що було б важливим та потрібним для всіх людей, які працюють на благо нашої армії. Я віддаю певну суму грошей на ЗСУ і навіть купив військові облігації. Також продовжую сплачувати всі податки і теж допомагав другу зібрати кошти на тепловізори та дальноміри для хлопців з територіальної оборони в Києві.

Щоб бути більш “корисним” (і мати менше почуття провини за те, що я знаходжуся у безпечному місці), я вирішив стати ментором. Одним з моїх подопічних є людина, яка допомогла мені переїхати до Києва. Мій учень самостійно вивчає Java, а про програмування (і не тільки) ми розмовляємо кілька разів на тиждень. Я відповідаю на всі його питання і даю поради. Згодлом також почав бути ментором для його дружини.

Чому я вирішив стати ментором? Мені дуже хотілося допомогати, а це був мій спосіб бути для когось корисним. Крім цього, менторінг допоміг мені трішки відвернути увагу від війни. На перших тижнях я постійно читав новини – мій мозок був виснажений, а серце боліло за все, що відбувалось. На початку було важко прийняти, що війна взагалі можлива у 21-му столітті. Зараз, на жаль, це стало частиною нашої повсякденності. Щось змінилося в усіх нас після того, як ми побачили звірства у Бучі та Маріуполі. Дуже болісно пережив бомбардування драм театру у Маріуполі, де ховались сотні жінок, дітей та людей похилого віку. У Маріуполі жили родичі моєї дружини, тільки після місяця життя під російською окупацією їм вдалося евакуюватись до росії. Після цього вони змогли виїхати через Литву, Латвію і Польщу і врешті доїхати до Києва. Уся ця подорож тривала 9 днів, вони були втомлені та змучені, бо з половини березня до половини квітня жили без газу, електроенергії та майже без питної води та нормальної їжі.

Ми не знаємо, коли ця війна закінчиться. Чекаємо на позитивні новини і намагаємось робити все, що у наших силах. Моя компанія вирішила допомогти українцям, які втратили роботу, в початку нової кар’єри в ролі Java девелопера. Якщо хочеш допомогти, можеш внести свій вклад тут: https://landing.codegym.cc/en/donation.

Головне фото з unsplash.com